Спілка літераторів Кременчука СЛАВУТИЧ на цій сторінці пропонує читачеві ознайомитись із найкращими статтями і публікаціями, які містилися на шпальтах спілчанської газети "Славутич". ________________________________________________________________________________

Спілчанське серце, або не бальзаківський вік У житті кожної людини настає той час, коли сама природа спонукає зупинитись, оговтатись, подивитись на пройдений шлях. Спільнота людей має значно складнішу будову, де на рівні спілкування душ, протиборства і єднання творчих характерів утворюється острівець із джерелом цілей, напрямків і системної роботи. Таким острівцем у нашому наддніпрянському місті стала спілка митців красного слова, яку охрестили на честь символа Кременчука могутнього і мудрого Славутича-ріки. Цьогоріч минає 95 років відтоді, як у місті література вперше системно заявила про себе, окресливши коло завдань і перспектив подальшої праці митців, опіку їхніх доль і сердець. Наразі у межах газетної статті ми спробуємо хоча б поверхово торкнутися величезної історії життя і боротьби кременчуцьких спілчан-літераторів, їх маленьких трагедій і перемог; хоча б одним оком зазирнути за лаштунки театру снаги і копіткої праці, який називається література. Кременчук вже крокує по ниві третього тисячоліття, хто зна, що чекає нас попереду? За його плечима багата історія і цікаві літературні традиції. З нашим містом пов`язані життя і творчість багатьох знаних в Україні та за її межами літераторів. А почалося все у 1908 році, коли учнем Кременчуцького реального училища став одинацятирічний Андрій Головко, а в 1912 році ним було створене перше в місті літературне товариство «Юнацька спілка», яка випускала рукописний журнал «Рідна мова». Восени 1914 року на квартирі, де жив юнак, зробили обшук, під час якого було знайдено всі випуски журналу та кілька зошитів з віршами молодого поета, за що його й відрахували з училища. Лише два роки діяло перше літературне об`єднання, але воно започаткувало в Кременчуці той літературний процес, паростки якого в майбутньому дали одне з найкращих суцвіть літературних талантів у букеті вітчизняних митців. Особливо активного розвитку літературне життя в місті набуває на початку 20-х років минулого століття. Утворюються різноманітні літературні угрупування, асоціації та спілки. Однією з перших була група «Перо праці». Наприкінці 1926 року в Кременчуці була утворена асоціація пролетарських письменників (КАПП), куди повністю влилася літературна група «Перо праці». Відомими є імена літераторів асоціації: Е. Гарелик, І.С. Браславський, М. Черепаков, І. Заславський, Т. Мунько, З. Кац. Останній через шість років став професійним журналістом, а ще через три - його прийняли до спілки письменників. Окрім літгрупи «Перо праці» тут діяли й інші об`єднання: такі, як «Гарт», «Плуг», «Молодняк». Бурхливе життя творчої інтелігенції Кременчука насичене численними літературними подіями, які не могли не сприяти народженню майстрів красного слова. Кременчуччина дала світу багатьох письменників, серед яких драматург Г.М. Мізюн, прозаїки Е.Г. Казакевич, Д.К. Вишневський, В.А. Подольський, поет Б.О. Чичибабін, театрознавець і критик С.М. Мацкін. Їх справу продовжують письменники-кременчужани, які живуть нині у столиці України. Це прозаїк і художник Ю.Г. Литвин, критик і літературознавець В.Г. Дончик, поет і прозаїк В.Ф. Баранов тощо. Всі вони письменники повоєнної доби. У Кременчуці свого часу навчались відомі українські поети Іван Вирган, Лариса Волошина, письменник і фольклорист Олександр Обідний, Іван Шевченко. Понад 10 років тут жив і працював педагог-новатор і письменник Антон Макаренко, в нашому місті промайнуло дитинство лауреата Державної премії імені Т.Г. Шевченка Володимира Канівця. У Кременчуці бували Олександр Пушкін, поет Антон Дельвич, представник романтизму Василь Жуковський, поет-трибун Володимир Маяковський, поет-партизан Денис Давидов та інші. Кілька разів наше місто відвідували Тарас Шевченко і Максим Горький. З Кременчуком пов`язані імена відомих літераторів, зокрема, Павла Тичини, Аркадія Гайдара, Юрія Дольд-Михайлика, Олеся Гончара. Наше наддніпрянське місто також згадується у творах Івана Буніна, Андрія Головка, Аркадія Гайдара, Радія Погодіна, Бориса Тарковського, Нодара Хундадзе та багатьох інших митців. Найбільше ж відповідальності і турбот за продовження літературного життя в Кременчуці лягло, звичайно, на сучасних письменників та людей творчої вдачі, які мешкають у нашому місті й дотепер. Продовжувати славні традиції літературного життя Кременчука взяло на себе об`єднання засноване у вересні 1949 року. Членів спілки письменників у той час у місті не було, тому очолив його поет-початківець Ярослав Вечеренко. Багато талановитої молоді післявоєнного періоду торували свій творчий шлях від порогу кременчуцького літоб`єднання. Одним із них був робітник вагонобудівного заводу Мацевич А.Ф., який написав у нашому наддніпрянському місті перший роман «Грозове світання». Працював у літоб`єднанні Віктор Соколов. Його першу поетичну збірку під назвою «Весна» обговорювали на засіданні «Славутича». Потім поет працював у газетах на Донбасі. З 1958 року по 1966 рік - голова правління Донецкої організації СПУ. Потім ще довгі роки працював головним редактором журналу «Донбас». Згадаємо і про А.Т. Мороза з села Запсілля Кременчуцького району, який за роман «Четверо на шляху» був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка. А ще тут деякий час працював письменник-початківець Малик В.К., який потім переїхав до Лубен. Тепер лубенчани пишаються своїм відомим письменником, що написав романи: «Посол Урус-Шайтан», «Воєвода Дмитро», «Князь Кий» та інші. Володимир Канівець ще учнем 7 класу приходив на заняття нашого літоб`єднання. Зараз він автор багатьох романів та повістей, драматичних творів. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка. У шести театрах йдуть його вистави. Кілька років літератор був відповідальним секретарем Спілки письменників України. Не забули, як Борис Чіп після закінчення інституту приїхав до Кременчука. Працював у міській газеті і брав активну участь у літоб`єднанні. Зараз - відомий поет, автор багатьох поетичних і прозових творів. Віктор Баранов, який один із наймолодших був прийнятий до членів СП СРСР, ще юнаком активно відвідував нашу Спілку. Він є автором багатьох поетичних і прозових книжок: «У середу рано», «Вічний двигун» тощо. Перекладач з російської, молдавської та румунської мов. Іван Калініченко близько десяти років відвідував наше літоб`єднання. Його перший поетичний твір обговорювався у нас. У 1990 році був прийнятий до членів СПУ. Також Ніна Кузнєцова, як дитячий поет, народилась у кременчуцькій Спілці літераторів. Ніна написала п`ять книг для дітей тощо. І це коло славетних імен можна висвітлювати ще дуже довго. В подальші часи керівниками кременчуцького літоб`єднання були письменники Григорій Терещенко, Олег Головко, Володимир Заліський, поети М. Невмивако і Б. Кулик, який, наразі продовжує успішно очолювати кременчуцьких літераторів. Крім того, їх замісниками проявили себе О. Дворнік, Олесєєва, Г. Терещенко, В. Філоненко тощо. Згадує Григорій Терещенко - учасник ВОВ, орденоносець, член НСПУ, автор друкованих у Києві та Москві великої кількості романів, повістей, нарисів; лауреат національної премії за роман «Граніт»: «Пам`ятаю, як молодий працівник Анатолій Комаров пришов на заняття зі своїми першими слабкими оповіданнями. Шукаючи справжніх тем для творів, щоб побачити світ, автор поїхав «на передовий рубіж». Коли Анатолій повернувся з «повним багажем», дуже швидко його доробки почали з`являтися в журналах «Радуга» і «Молода гвардія», де не часто друкувались українські письменникі. Видавництво «Радянський письменник» видало його роман «Шофери», а рохи пізніше роман «Кочевники». З щирістю згадую і Клубкова, у якого не одна книга вийшла у видавництві «Веселка»; а також Всеволода Кулішова, який працював у редакції міської газети і допомагав початківцям-літераторам. Із смутком пригадую, як завзято Олег Головко керував літературним гуртком для школярів. Бо після того, як він поїхав на БАМ, ніхто керувати гуртком не взявся. ...» У ті роки осередком культурного і літературного життя в місті на деякий час став Клуб творчої інтелігенції, яким керував Павло Руденко. Потім при літоб`єднанні тривалий час працював університет літератури і мистецтва. Саме тоді виходили книги під рубрикою «Історія Кременчуччини у бібліографічних нарисах». Шкода, що тим все і завершилось. У першому післявоєнному збірнику, який носив назву «Трудовий Кременчук» (1957р.) були вміщені вірші авторів різного віку, від школярів до пенсіонерів. Серед них твори В. Кипеня, десятикласниці школи №1 В. Похитон, учителів І. Лапшина, П. Коломійця, а також В. Кулішова, М. Закаблуки, Г. Мілявської, Д. Бутовицького, І. Різника, П. Пустовіта тощо. Як і в попередні роки, до літературного Кременчука тяглися творчі люди і інших міст і сіл краю. У збірці є вірші В. Суєтіна і М. Стуля з Козельщини, М. Буриби і О. Сильчикова із Світловодська, М. Щербака з Котельви, М. Нетеси з Лубен. За останні 50 років із рядів літоб`єднання членами НСПУ стали Г. Терещенко, О. Головко, І. Маценко, В. Заліський, О. Кацай, О. Галіцин. Розповідає Володимир Заліський - лауреат Державних нагород СРСР і України, автор великої кількості повістей і романів: «Синій птах», «Людина зоряна», «Солдати» тощо: «Прийшов я у літоб`єднання на початку 60-х. Членом «Славутича» став у 1965. Своє перше оповідання «Десант у безсмертя» видав лише у 1975 році, після чого постійно друкувався у місцевих, обласних і республіканських часописах. Після того, як у 1988 році мене обрали головою літоб`єдання, завжди мріяв дарувати нашу творчість людям, і вже є редактором 4-х альманахів «Кременчук літературний», третє видання якого Голова СПУ Ю. Мушкетик назвав «Світлою зіркою на поетичному небосхилі України», першого випуску газети «Славутич». Озираючись на пройдений шлях, приємно відзначити десятки романів, повістей та сотні поетичних і публіцистичних збірок членів літоб`єднання, а з 1992 року Спілки літераторів «Славутич». Усім цим я значною мірою завдячую Спілці. Радію, що в Кременчуці з 1997 року діє письменницька організація (відповідальний секратар О. Кацай). ...» Із 2000 року незмінним головою Спілки літераторів Кременчука «Славутич» є талановитий поет Борис Кулик, що гідно продовжує справи попередників, йому слово: «Переїхавши до Кременчука наприкінці 70-х років минулого століття, я наполегливо почав шукати колег по літературному покликанню в місті. Через деякий час я вийшов на керівника музичного гуртка нашого педучилища Калініченка І.Ф. Послухавши мої вірші, ця даровита і щира людина залучила мене до літоб`єднання «Славутич». Потім були численні «Поетичні весни», які тоді відбувались на обласному рівні. І лише в 1983 році після перемоги у конкурсі мене прийняли до кола літераторів Кременчука. Тоді там виблискували такі імена, як І.Ф. Калініченко, В.М. Кулішов - чудовий піаніст і літератор, Вечеренко Я.Т. - завідувач книгарнею «Військова книга» чуйна і освідчена людина, Микола Авраменко та багато інших...» У 80-ті роки до літоб`єднання Кременчука прийшла ціла плеяда талановитих людей, таких як Мосіна Л.І., Жовтецька Ю.Л. тощо. Згадує Людмила Мосіна автор більше 60-ти книжок поезії, байок і казок, секретар Спілки «Славутич» з 1984 року: «Коли я прийшла зі своїми першими віршами до редакції газети «Кременчуцька зоря», наближався новий 1983 рік. Журналіст із відділу листування Невмивако М.Я. звернув увагу на нестандартність стилю і запропонував стати членом літоб`єднання «Славутич», яке він очолював. Там вдалося набути нових знань, досвіду друзів. Ще пам`ятаю, як тепло мене зустріли спілчани і обрали секретарем. Ми були молоді, і завдячуючи ентузіазму Миколи Яковича проводили у Дзеркальному залі Палацу культури ім. Петровського творчі вечори; їздили по Полтавщині на «Поетичні весни», привозили із звитягами до Кременчука грамоти і подарунки. Член НСПУ О.Ф. Головко організовував такі зустрічі: передивлявся наші роботи, радив, іноді робив корекції віршів. Із прозою мені суттєво допомагала відомий нині в Україні прозаїк Н.П. Лапіна...» Багато спілчан із тих поколінь і зараз лишаються осердям «Славутича». Тут слід відзначити Коваленко Л.М. - секретаря КСЛ «Славутич», Андрія Чакіна - керівника секції прози при Спілці, заступника Голови літераторів Кременчука Валерія Голуба, Пилипчук О.А., Сергієнко С.О., Філоненко В.О., Паліївця І.Ф., завідувачку секцією поезії Шмалько Н.Л., ветеранів Спілки Миколу Авраменко і Стасіса Гедмінаса, Кохна В.В., Лапіну Н.П. та багатьох інших. Із сумом і повагою ми згадуємо тих, кого вже нема серед нас - В. Кожушка, Г. Черевика, П. Коломійця, І. Лапшина, К. Росика тощо. Зараз у кременчуцькій Спілці, яка об`єднує більше 50-ти літераторів виховуються нові таланти. Організовуються творчі конкурси. Незмінно кожного місяця відбуваються цікаві оновлені засідання. Відбуваються зустрічі зі школярами та поціновувачами красного слова у нашому наддніпрянському місті. У 2005 році вийшов п`ятий за ліком альманах «Кременчук літературний», який вже став бібліографічною рідкістю і настільною книгою кременчуцьких учнів по вивченню літератури рідного краю. Крім того, пощастило видати перший альманах талановитої молоді «Молоді голоси Кременчука». У 2007 році відновила своє буття спілчанська газета «Славутич». Цього ж року планується випуск другого молодіжного альманаху на основі «Поетичних весен», а також наступний шостий за ліком «Кременчук літературний». Змінюються часи, епохи, люди, а життя продовжується у новому, допоки горить душа і б`ється серце, серце трударя, що відзначене Богом.

Олександр Пантелей, член СЛ "Славутич"

__________________________________________________________________________

СУРЖИК:НОРМА ЧИ АНОМАЛІЯ?

або Гіркі роздуми після Дня Незалежності

Кожна цивілізована держава шанує і береже свої святині. У всі часи й в усіх країнах найбільш шанованим було свято їх народження, утворення, або, як нині прийнято говорити, День Незалежності. Нелегким був шлях України до 24 серпня 1991 року. Позаду 15 років. Що ми домоглися за цей час? Здавалося б: є держава, є символіка, гімн, народ, є все, а ось незалежності України так досі й немає. Чому? Та все тому ж. Мислення переважної більшості її громадян так і залишилось там, в колоніальному минулому. Більше того, в усіх земних і неземних гріхах звинувачують саме незалежність, іронізують з неї, проклинають. Чи є десь щось подібне? Гадаю, ні. Відомий український кінорежисер О.П. Довженко з цього приводу дуже влучно сказав, що «в українців відсутній державний інстинкт». Чи не відсутністю отого державного інстинкту можна пояснити те, що ось уже 15 років Україна борсається в економічних, соціальних і духовних проблемах. Економічна криза настільки паралізувала мислення людей, настільки надломила їх фізично, що на більше ніж думати про виживання, їх не вистачає. І все ж, не зважаючи на все, хотілося б поділитися наболілим. Тим більше, що біди, які переживає народ, не минули і мене. Як вчителю-бюджетнику, свого часу довелося місяцями не одержувати зарплату, жити впроголодь. Та в мене не повертався язик звинувачувати вибір України, її незалежність. Це святе. Кілька років тому мені довелося прочитати в газеті «За вільну Україну» статтю під назвою «Навіщо потрібна дерусифікація України?». Автора я вже не пам`ятаю, але вплив статті на мене був величезний. Саме там йшлося про те, що допоки українці не стануть самі собою, не вичавлять ін`єкцію, вприснуту їм ідеологами імперії про їхню меншовартість, годі сподіватися на успіх у державотворенні. Кожний наступний рік все більше переконує мене в цьому. Як вчителю-словеснику, хотілося б торкнутися лише одного аспекту цієї проблеми, а саме мови, а точніше відсутності такої у нашій державі. Отже мова йтиме про суржик. У «Короткому тлумачному словнику української мови» за редакцією Л.Л. Гумецької читаємо: «Суржик - змішаний посів на одному полі озимої пшениці із житом; змішане борошно з різних видів зерна. Мовний суржик - безсистемне поєднання окремих елементів двох або більше мов». Вперше московські (а згодом російські) слова з`явились у нас після злощасної Переяславської ради 1654 року. Принесли їх нам солдати, які розташувалися по українських селах нібито з метою дотримання підписаного акту. Насправді ж це був початок тотального наступу сильнішого на слабшого. Потрапивши в лабети сильнішого сусіда, Україна (її мова особливо) почала зазнавати руйнівного впливу. Під час перебування в лоні Російської, а згодом Совєтської, імперії на нашу мову було накладено 22 заборони. Перша була датована 1720 роком (ще при Петрі І), а остання - 1990 роком. Всі вони, зрозуміло, мали одну мету: знищити українську мову, а безмовний народ перетворити в робоче бидло. Особливим цинізмом, на мій погляд, була пройнята «Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15%». Це вже у 1983 році. Іншими словами, нас змушували самим копати собі могилу, і результати не забарилися. Не витримуючи такого тиску, мова, яка була берегинею нації, народу, поступово перетворилася на жалюгідний суржик. Як могутнє дерево з обчухраною кроною, так і мова трималася лише своїм корінням. І ось, нарешті, 1991 рік, 24 серпня. Незалежність. Ніяких обмежень, ніяких пут. Твори, розвивай... Але, так сталося як гадалось. Тривале перебування України в імперії породило таке огидне явище як манкуртизм (безпам`ятство). Підгодований імперською ідеологією, дехто вже й забув, хто він. У нього вже атрофувалися такі поняття як нація, патріотизм. Йому було вже все одно. Він - гомосовєтікус, продукт Совєтського Союза: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз...» Імперія продумувала все до дрібниць. Ідеологія в ній була поставлена як слід. Візьмемо, приміром, таке. Хлопці-українці, досягнувши 18-19 річного віку, йшли в армію. Здебільшого вони служили поза межами своєї України (і це невипадково). Віддаляючись від рідного порогу, користуючись несвоєю мовою, втрачали національні корені. Вища школа наскрізь була русифікована. Українська інтелігенція ставала все більш малочисельною. Відбувалось розмивання національного грунту, який вже був неспроможний народжувати патріотів. Натомість маємо чималу денаціоналізовану масу, для якої Україна не є Батьківщиною, а територією для проживання. Саме вона, переродившись, завдає величезної шкоди, протистояння виливається в несприйняття всього Українського. Вона, засліплена ненавистю, знайшла собі притулок в рядах КПУ тощо. Спекулюючи на негараздах людей, ці ортодокси навіть з трибуни Верховної Ради закликають змінити обраний Україною шлях самоствердження. Так, ще 23 липня 1998 року на сесії Верховної Ради розглядався законопроект про середню освіту в Україні. У п. 7 цього документу було зафіксовано положення про обов`язкове вивчення державої української мови в усіх навчальних закладах середньої освіти країни. Але внаслідок уже звичного антиукраїнського домагання фракції КПУ і їх прибічників цей пункт був виключени й. Ця акція була продовженням ганебної політики царського, самодержавного і радянського тоталітарних режимів щодо заборони й обмеження вживання української мови в житті нашого народу, політики його денаціоналізаціїї. Двомовність, суржик мимоволі стали причиною роздвоєності душі. Така людина не є сама собою. Суржик став мовною нормою майже всього населення України. Він зв`язав нас по руках і ногах. Більше того, можна спостерігати як він культивується деякими ЗМІ. Неякісна, з соціально не адаптованою формою викладу, почасти з нахилом у бік чужих інтересів продукція ЗМІ виливається на наші душі. Це, на мій погляд, не просто низькопробний фарс, це дискредитація України взагалі. Мова - це не забава. Це - невід`ємний атрибут держави. І він повинен бути високого гатунку. Де наша мова? В домовині Об віко б`ється! Відчини! Але замішані на глині, Від рабства й самогонки сині, Мовчать її глухі сини. Д. Павличко Те, що наше суспільство духовно хворе - незаперечний факт. Одним із симптомів цієї хвороби є суржик. Важко прогнозувати майбутнє таких хворих держав. Витоки таких трагедій і поразок треба шукати у народі, у нас самих. У наших змалілих і спотворених душах, які, на жаль, у значної частини українців залишаються такими ж. То може годі випробувати долю?

Борис Кулик Голова Кременчуцької Спілки літераторів «Славутич»

___________________________________________________________________________

Давньоукраїнські боги на захисті української мови

Давність нашої мови підтверджена цілою низкою наукових досліджень, серед них як вітчизняні вчені 19 ст. (Вікентій Хвойка) і російські (Олександр Чертков), так і сучасні англійські науковці, котрі виводять свою мову з наддніпрянщини (Р. Макрам, У. Крен) в книзі «The Stori of Englich» і безліч інших дослідників. Прикро, після цього у себе на Батьківщині ще доводити багатьом, що так воно і є. (Ще відчувається інерція радянської пропаганди). Багато хто і досі вважає одноджерельними нашу і російську мови. Цю гіпотезу вже давно переконливо спростувало багато науковців. Як відомо, до хрещення у нас була довготривала доба язичницьких культів. Якщо приймати застарілу імперсько-радянську версію, то наша мова, як і російська, виникли після тривалого періоду християнства. А це означає, що слідів язичництва в ній бути ніяк не могло. Як виявилося, нищити нашу культуру фізично кремлівським шовіністам було легше, ніж винищити нашу духовність, традиції, пісенну складову мови. Як очевидний доказ того, що наша мова формувалась у язичницьку добу, у ній залишились сліди дохристиянського епосу. Візьмемо для прикладу таке звичайне слово, як безпека. Хто такий цей Пек, без якого так комфортно ми себе почуваємо? Щоб з`ясувати, звернімось до «Української міфології» В. Войтовича. Пек (Пекун, Пек-Осина, Щезби) - старий кровожерливий син Чорнобога і Мари, хитрий і підступний чортисько кривавих бійок і усілякої біди. Безпка - без Пека, себто без нього. А тепер візьміть мову, яка начебто «варилась» разом із нашою в одному казані - «безопасность». Язичницьку етимологію, як бачимо, втрачено. Хоча є в російській мові й інше «беспечность», але сама словоконструкція вказує на вторинність (довжина слова, смислова наповненість), та й Пек у ньому вже не зберігся. А український вислів «Цур тобі, Пек»? Північний сусіда в народі так уже не говорив. Звернемося знов до Войтовича, щоб знайти хто ж такий Цур. Чур (Цур) - хатній дух, охоронець домашнього вогнища та заступник роду. У разі не-без-Пеки кажуть закляття «Цур тобі, Пек» і тоді хатній бог вступає в боротьбу із злим Пеком. Деякі дослідники вважають, що цей вислів виник із часів людських жертвоприношень. Коли ворожили, щоб знайти скарб і бува щоб не зашкодили темні сили, обводили навколо себе запаленою скіпкою або восковою свічкою магічне коло із замовлянням: «Чур наше місце святе!» До чура і сьогодні звертаються, як до сили, що оберігає права власності: «Чур навпіл!», «Чур моє!», «Цур міньки не розміньки! Мертвого з труни не вертають!», «Таке робила, що цур йому вже і казать» тощо. Чура шанували, немовби старійшину, прабатька. Тому, мабуть, недаремно це ім`я співзвучне з коренем «щур», який зберігся у слові пращур. В російській слово «чур» збереглося хіба що в дитячій лексиці і поступово зникає. Ще досі в нашій мові, особливо в селі збереглося слово цурпалок, себто невеличка паличка, яку в давнину клали Цуру у вогнище, а згодом - у піч. До речі, російська мова цього слова вже не має. Також майже вийшло із ужитку слово «чураться», натомість українське «цуратись» органічно функціонує і забарвлює нашу мову. Побутує в нашій мові вислів «страшна, як Мара». Хто така мара (похідні примара, марення,марнота,Марена,хмара).Заглянемо в згадувану «Українську міфологію». Мара - богиня зла, темної ночі, ворожнечі, смерті. Коментарі тут зайві. Але вже у російській мові ця язичнецька богиня майже зникла ( замараться ). Отже катма. І навіть слово «кат» бере початок ще з язичницьких часів. Від давньоримського полководця Елія Ката, який, очевидно дуже насолив колись нашим пращурам. Навіть у сучасних естрадних піснях можна зустріти приспіви: «Гей, дана, дана...» А хтож така Дана? Виявляється, богиня води і річок, жіноча сутність Всесвіту. Ім`я Дана у давніх українців було дуже поширене. У народних піснях приспівують: «Дана, Дана! Ой Дана! Річка Дана! Щіді-ріді, Щіді-ріді, Дана!» Такого в російському фольклорі годі й шукати. Український фольклор налічує понад 300 тисяч пісень і справедливо вважається найбагатшим у світі. А оскільки співати людина почала одночасно з тим, як навчилася говорити, то й назбирав наш народ за тисячоліття такий величезний скарб, що є прямим доказом нашої першоджерельності. І, доречі, видатний дослідник слов`янських мов О. Потебня теж дотував відому обрядову пісню «А ми просо сіяли» 2 тис. до н. е. А от яке божество міститься в слові «війна»? Пригадайте повість М.В. Гоголя «Вій» (на). Отже, Вієм кляли ворогів. Вій - найстрашніший і найсильніший представник нечистої сили. А в російській мові у слові «война» міфологічний зміст втрачено. І це знову нагадує нам про похідність московської мови, яка виникла з української і значно пізніше. Тепер відносно слова «доля - воно в російській мові є, але послідовно витісняється словом «судьба». А відбуваєтся це тому, що для цієї мови воно неорганічне, чуже. Тим самим продовжується рух на відокремлення від українського коріння, певне віддалення «дочки» від «матері», що обумовлює втрату призначення мови, її духу. А, між іншим, Доля за народними уявленнями - добрий дух, який захищає людину, приносить щастя та багатство усім, однак коли людина мінлива, або погана, то доля її покидає. (В. Войтович) Ніхто не буде суперечити, що у наших північних сусідів немає й іншого давнього магічного слова «коло». А від нього розходиться багато похідних (колесо, колодій, коливо, колиска тощо). Деякі слова вона таки узяла (колесо), тим самим підтвердивши свою похідність від української. До речі, лише у фольклорі нашого народу є легенда про винайдення колеса, яку детально виклав С. Плачинда у своїй книзі «Лебедія», яку я рекомендую кожному. Між іншим, наш науковці довели, спираючись на розкопки, що колесо й кінську упряж винайшов саме наш народ. Коло - геометрична форма, якій споконвіку надавалося містичне значення. Коло Свароже знаменує зодіакальний сонячний рік. За легендою, бог небесного вогню Сварог живе у цьому зоряному царстві дванадцяти зодій. Коло Свароже - його найбільше творіння, задля якого він здолав морок хаосу і пітьми. З давен навіть дійшла приказка: «Помагай, Дажбоже, і Коло Свароже!» Саме за рік сонце обходить усі дванадцять сузір`їв у своєму русі. Ось чому на Свят-вечір запалюють дванадцять полін з кращої деревини Живим вогнем та готують дванадцять жертовних страв дванадцяти сузір`ям Сварога. Тож нехай позамовкають деякі москвофіли, не маючи ні морального, ні обгрунтованого історичного права зневажати одну з найдавніших мов світу - українську. Тож вивчаймо і шануймо рідне слово, повірте, воно того варте.

Юрій Лях член КСЛ «Славутич»

_________________________________________________________________________________

<На головну сторінку
<Знайомство і контакти
<Літературна вітальня
<Книга відгуків
Используются технологии uCoz